«… А якщо, ну, гіпотетично, що, як у нас народиться третя дівчинка? Що будеш робити?»
Те Нем Джу «Пані Кім Чжи Йон, народжена в 1982 році
«… Не кажи таких речей. Ти нас зурочиш».
Живучи у 21 столітті, епосі технологій, що розвиваються щодня, і людей, які багато в чому наслідують тенденції масової глобалізації, складно навіть уявити життя жінок, які «виправдовували» своє існування наявністю сина в родині. Саме такому мисленню навчали корейських жінок з дитячих років лише 60 років тому.
Тоді вважалося, що сімейний добробут безпосередньо залежить від успіху синів. Для того, щоб розібратися з причинами формування такого мислення, достатньо знати, що одним з основних принципів конфуціанства, релігії, яка багато в чому вплинула на формування корейської культури, є «Вчення про сім’ю», в основі якого стоїть патріархальна модель сім’ї. Основною метою шлюбу було народження сина-спадкоємця.
Кім Чжи Йон – 34-річна мешканка передмістя Сеула, у якої є ознаки розладу особистості, викликані післяпологовою депресією. Протягом усієї книги виникає безліч епізодів, які вказують на складнощі становлення жінки як особистості у корейському патріархальному суспільстві.
Починаючи з юнацьких років, Чжи Йон постійно стикалася з утисками. Звичайні шкільні обіди перетворювалися на стресове поглинання їжі. А все тому, що шкільні їдальні не могли розмістити учнів одночасно. Тому було прийнято рішення про видачу обідів за номерками. Важливо, що першими свої номерки отримували хлопці, а дівчата змушені були чекати. У романі детально описано, яким тріумфом увінчалася перемога дівчат над цією системою. Вони змогли чинити опір владі та досягти такої бажаної справедливості. У романі є фраза, яка ілюструє, наскільки несправедливою була ієрархія в суспільстві:
«Але вони все ще не додумалися до питання, чому хлопчиків нумерують першими. Хлопчики стояли першими, просувалися першими, першими відповідали на уроці та здавали домашню роботу. А дівчатка чекали, але їм ніколи не здавалося це дивним і вони спокійно чекали своєї черги».
Думаю, що більшість із вас дивилися хоча б одну корейську дораму про шкільне життя. Чи виникала у вас думка, чому обов’язковим елементом шкільної форми для дівчат є спідниця. Часом ми бачимо школярок, що йдуть у спортивних штанях, але завжди у спідниці. Те Нем Джу відкриває завісу відвертої дискримінації за статевою ознакою, які відбувалися з Кім Чжи Йон та її однолітками в середній та старшій школі.
«Шкільна форма була дуже суворою, особливо для дівчат. Спідниця повинна була бути нижче колін і досить широкою, щоб приховувати контури стегон. Прозорі колготи та шкарпетки заборонялися. Кросівки теж заборонялися, лише туфлі. Ідучи взимку до школи в черевиках, Чжи Йон так мерзла, що ледь не плакала».
Вражає те, що одним з основних негласних правил для жінок того часу було:
«Якщо ти чогось не помітила, і не втекла, то ти сама винна».
Протягом свого життя головна героїня отримувала підтримку від мами, старшої сестри, керівниці та жінки, яка допомогла їй втекти від хлопця, який переслідував її, але тільки не від чоловіків.
Час широкої підтримки жіночих амбіцій розпочався на початку 2000-х, коли в Кореї було прийнято закон проти гендерної дискримінації, а вже у 2001 році було створено Міністерство гендерної нерівності. Попри величезний стрибок до рівноправності, позиція «вона жінка» продовжувала перешкоджати жінкам на шляху до їхньої мрії про гідне життя у рівноправному суспільстві. Кардинальним стало лише ставлення жінок до власного життя, вони більше не збиралися присвячувати себе чоловікові, дітям та побуту. Вони не хотіли відмовлятися від можливостей та цілей, стримувати свої амбіції заради майбутнього, яке може і не настати. Через 20 років спостерігаємо цю тенденцію у формуванні поглядів покоління «Сампхо» (кор. 삼포세대).
Студентські роки часто асоціюються з різними секціями чи гуртками, у яких можна знайти однодумців чи просто весело провести час. Одним із таких був туристичний клуб, описаний у романі. «Квіти серед трави» – саме так хлопці називали дівчат у їхньому товаристві, ставлення до них було відповідне. Навіть якщо в похід вирушала одна з учасниць, їй завжди діставалася найкраща кімната. Але хіба цього потребували Чжи Йон та інші дівчата? Вони вимагали тих самих обов’язків і можливостей, хотіли мати право балотуватися в президенти клубу, ставати секретарями, однак щоразу чули ту саму відповідь від представників «верхівки» клубу, які запевняли дівчат, що їм потрібно задовольнятися малим:
«Ви висвітлюєте клуб однією своєю присутністю».
Книга «Пані Кім Чжи Йон, народжена в 1982 році» стала для мене одкровенням. Книга наповнена відчаєм, втратою себе та благаннями про допомогу. Головна героїня ніби прийшла на сповідь до читача, повністю розчарувавшись у своєму оточенні, яке не може боротися з несправедливим ставленням на роботі, навчанні та вдома. Паралельно з історією Кім Чжи Йон я відкрила для себе зовсім іншу Південну Корею, ту, яка, попри закостенілі закони поколінь, починає адаптуватися до нових правил і робить багато для того, щоб ні зараз, ні через 20 або 30 років не з’явилася «нова Кім Чжи Йон».
Автор Анастасія Малахова
3
